Принципи виконавчого провадженні в Україні

Abstract

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 081 – «Право» (08 – «Право»). – Вищий навчальний заклад «Національна академія управління», Київ, 2026. Метою дисертації є вирішення наукового завдання щодо розроблення доктринальних положень, спрямованих на вдосконалення правовідносин, пов’язаних зі здійсненням в Україні примусового виконання судових рішень та рішень інших органів на підставі комплексного аналізу принципів виконавчого провадження. У дисертації проаналізовано поняття і значення принципів виконавчого провадження, систему та класифікацію цих принципів. За наслідками дослідження сформульовано власне авторське визначення поняття принципів виконавчого провадження, згідно з яким такими принципами є нормативно визначені у законодавстві про виконавче провадження основні стабільні ідеї, положення, вимоги, що характеризують сутність та зміст виконавчого провадження як процесуального порядку примусового виконання судових рішень та рішень інших органів, складають певну систему та відображають закономірності розвитку виконавчого провадження. Зроблено висновок, що кількість принципів виконавчого провадження повинна бути мінімальною, а принципи як основні ідеї не повинні дублювати та суперечити один одному. Встановлено вимоги до формування системи принципів виконавчого провадження, згідно з якими можуть бути визнані принципами виконавчого провадження лише ідеї, які відповідають таким вимогам: 1) відображають сутність процесуальних правовідносин, що виникають у зв’язку з примусовим виконанням судових рішень та рішень інших органів та посадових осіб; 2) встановлюють основні зв’язки між нормами та інститутами виконавчого провадження; 3) мають безпосереднє чи опосередковане відношення до всіх інститутів виконавчого провадження, а не лише до їх частини; 4) принципи як ідеї про виконавче провадження не повинні суперечити одне одному. При дослідженні існуючих у науці класифікацій принципів виконавчого провадження запропоновано принципи виконавчого провадження також поділяти на: 1) принципи, які визначають діяльність державного та приватного виконавця як обов’язкових учасників виконавчого провадження; 2) принципи, які визначають діяльність інших (крім виконавця) учасників виконавчого провадження; 3) принципи, які загалом поширюються на всіх учасників виконавчого провадження. Робота містить аналіз загальних (принципів верховенства права та законності у виконавчому провадженні), міжгалузевих (принципів справедливості, неупередженості та об’єктивності у виконавчому провадженні, гласності та відкритості, диспозитивності, розумності строків виконавчого провадження) та галузевих (принципів обов’язковості виконання рішень, співмірності заходів примусового виконання рішень та обсягу вимог за рішеннями, забезпечення права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності державних виконавців, приватних виконавців, недоторканості мінімуму майна, необхідного для існування боржника та членів його сім’ї, використання цифрових технологій у виконавчому провадженні) принципів виконавчого провадження. Зроблено окремі висновки щодо поняття, особливостей прояву цих принципів та їх змісту. Зокрема, у роботі дістали подальшого розвитку положення про принцип гласності у виконавчому провадженні. Обґрунтовано, що гласність у діяльності органів та осіб примусового виконання рішень слід розглядати також як важливий елемент виконання превентивної функції держави, спрямованої на запобігання вчиненню суб’єктами правовідносин правопорушень. Гласність виконавчого провадження у разі його ефективності стимулює правомірну діяльність фізичних та юридичних осіб, оскільки свідчить про невідворотність юридичної відповідальності. Також було удосконалено поняття та зміст принципу диспозитивності у виконавчому провадженні. Визначено, що принципом диспозитивності у виконавчому провадженні є передбачена законодавством про виконавче провадження основна засада виконавчого провадження, згідно з якою сторони виконавчого провадження вільно, на власний розсуд, здійснюють процесуальні права, спрямовані на виникнення, розвиток або припинення виконавчого провадження в межах, дозволених законом і в установленому законодавством про виконавче провадження порядку. Змістом принципу диспозитивності є те, що: 1) виникнення, розвиток та припинення виконавчого провадження залежить від волі стягувача; він вправі самостійно обирати орган державної виконавчої служби чи приватного виконавця, до якого пред’являти виконавчий документ, самостійно обирати місце відкриття виконавчого провадження, у визначених законом випадках визначати можливі заходи примусового виконання рішення; вправі припинити виконавче провадження шляхом подання заяви про повернення йому виконавчого документа або ж відмовитися від примусового виконання рішення; 2) розвиток та припинення виконавчого провадження залежить від волі боржника; боржник впродовж усього часу примусового виконання рішення не позбавлений можливості виконати рішення добровільно частково або повністю; 3) сторони виконавчого провадження вправі упродовж процесу примусового виконання рішення укласти мирову угоду. Досліджено питання про співвідношення принципу обов’язковості судових рішень як принципу судочинства та принципу обов’язковості виконання рішень як принципу виконавчого провадження. Визначено, що обов’язковість судових рішень є більш загальною засадою судочинства, одним з елементів якої є і обов’язковість виконання рішень. Основою принципу обов’язковості виконання рішень як принципу виконавчого провадження є принцип обов’язковості судових рішень як більш загальна засада судочинства. При аналізі принципу співмірності заходів примусового виконання рішень та обсягу вимог за рішеннями застосовано широкий підхід до його розуміння. Обґрунтовано, що при формулюванні змісту та сутності цього принципу не достатньо акцентувати увагу лише на тих положеннях, які спрямовані на захист прав боржника. Принцип співмірності заходів примусового виконання рішень та обсягу вимог за рішеннями вимагає від виконавця також і застосування тих заходів примусового виконання рішень, які були б реальними та такими, які здатні призвести до фактичного виконання рішення, тобто ця засада повинна сприяти виконанню рішення. У роботі було обґрунтовано необхідність виокремлення самостійного принципу виконавчого провадження – принципу використання цифрових технологій у виконавчому провадженні, а також визначено його поняття. Під принципом використання цифрових технологій у виконавчому провадженні запропоновано розуміти основну засаду виконавчого провадження, згідно з якою учасники виконавчого провадження застосовують засоби комп’ютерної та іншої електронно-обчислювальної техніки, програмного забезпечення, інформаційно-комунікаційних мереж та інших цифрових засобів з метою збирання, фіксації, обробки, зберігання та поширення правової інформації у виконавчому провадженні, а також створення у виконавчому провадженні документів в електронній формі. За наслідками дослідження запропоновані окремі зміни та доповнення до законодавства України.