NAMir - репозитарій Національної академії управління

Ласкаво просимо до електронного репозитарію Національної академії управління!

Це відкрита цифрова бібліотека, яка об’єднує наукові, навчальні та дослідницькі матеріали академічної спільноти. Тут ви знайдете результати освітньої та наукової діяльності викладачів, здобувачів і випускників Академії.

Фонди

Виберіть фонд, щоб переглянути його зібрання.

Зараз показуємо 1 - 5 з 5

Нові надходження

Розвиток туризму в соціально-економічній системі гірських територій України
(ВНЗ "Національна академія управління", 2026-07) Коваль, Олександр Дмитрович; Koval, Oleksandr
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії (PhD) за спеціальністю 051 – Економіка. – ВНЗ «Національна академія управління», Київ, 2026. Дисертаційна робота присвячена розробці та науковому обґрунтуванню теоретичних засад, методичного підґрунтя, концептуальних підходів, моделей і тактичних дій щодо розвитку туризму як інтегрованої складової соціально-економічної системи гірських територій України задля забезпечення її стійкості та ефективності. За змістовим наповненням загальний обсяг дисертаційної роботи складають три розділи, об'єднані спільною метою дослідження. У роботі здійснено узагальнення та конкретизацію теоретико-методологічних засад розвитку туризму в соціально-економічній системі гірських територій; проведено методичне обґрунтування системи показників та здійснено емпіричний аналіз стану туризму на прикладі Закарпатської області; удосконалено концептуальні підходи до розвитку туризму через розробку авторської моделі, стратегічного інструментарію та тактичних рішень. У першому розділі здійснено детальний аналіз наукових підходів до визначення поняття «система» та її властивостей. Опрацьовано праці українських і зарубіжних дослідників (Л. фон Берталанфі, В. Бех, І. Дудник, Л. Завідна, В. Левицький та інші) щодо основних ознак і властивостей систем – цілісності, ієрархічності, взаємодії з середовищем, динамічності, керованості. На цій основі розкрито сутність і значення категорії «соціально економічна система», підкреслено її відкритість, взаємозалежність елементів і складність, зумовлену багатоманітністю економічних, соціальних, культурних, політичних та екологічних компонентів. Доведено, що туристичний сектор є відкритою й водночас складною системою, яка активно взаємодіє з глобальними економічними, політичними та соціокультурними процесами. Здійснено чітке розмежування понять «економічний розвиток» і «економічне зростання», що не мають ототожнюватися, оскільки перше відображає якісні, здебільшого інноваційні зміни (впровадження «розумних» туристичних технологій, цифрових платформ бронювання), тоді як друге є кількісним показником динаміки валової доданої вартості, який може зумовлюватися кон'юнктурними чи спекулятивними чинниками. Проведено осмислення 2 категорії «сталий розвиток», запропоновано трикомпонентну модель «Суспільство – Економіка – Природа» як основу для аналізу впливу туризму на сталість соціально економічної системи. Розкрито роль і місце туристичної складової в розвитку соціально-економічної системи гірських територій. Проведено компаративний аналіз понятійного поля туристичної системи (туризм, туристична діяльність, продукт, індустрія, сфера, галузь, сектор, комплекс, бізнес, ринок, кластер, система), що дало змогу виокремити ключові елементи туристичного процесу на гірських територіях. Систематизовано можливості, які туризм гірських територій надає різним категоріям учасників – туристам і візитерам, місцевому населенню, територіальним громадам та державі, а також запропоновано авторську матрицю взаємодії компонентів соціально-економічної системи гірських територій з туристичною складовою (туризм, сільське господарство, промисловість, екологія, культура, населення, інфраструктура). Проведено комплексний аналіз існуючих методів оцінювання розвитку туризму – експертного, економіко-статистичного та економіко-математичного моделювання, зокрема моделі загальної рівноваги. Здійснено порівняльний аналіз провідних міжнародних методик оцінювання туризму (TSA, SF-MST, ETIS, OECD Indicators), визначено їхні переваги й обмеження. Окремо розглянуто екологічну й безпекову складові оцінювання розвитку туризму в контексті деструктивних наслідків зміни клімату для туристичного сектору. У другому розділі здійснено наукове обґрунтування вибору сукупності показників для оцінювання розвитку туризму гірських територій. Доведено, що децентралізація влади, поєднана з викликами воєнного стану, суттєво трансформувала умови функціонування туристичної галузі в гірських громадах, змістивши фокус туризму на внутрішні подорожі, волонтерську участь, оздоровчі та етнокультурні форми. На основі синтезу міжнародних і вітчизняних методик запропоновано авторську систему показників, що охоплює шість підходів – глобально-системний (макроекономічний), мікроекономічний, поведінково антропологічний, цифровий, екологічний та безпековий, – з наведенням розрахункових формул і розшифровкою складових. Розкрито науково-методичний підхід до оцінювання туристичного потенціалу соціально-економічної системи гірських регіонів на основі структурованого анкетного опитування представників органів місцевого самоврядування, туристичного бізнесу, культурних установ та інших стейкхолдерів (52 валідні відповіді). Сформовано п'ять міждисциплінарних груп показників – економічні, соціокультурні, інфраструктурні, природно-екологічні та інноваційні – по п'ять релевантних змінних у кожній. Результати опитування виявили нерівномірний і фрагментарний розвиток туризму в гірських громадах: 3 наявність культурної активності та природоохоронних територій поєднується з інфраструктурною відсталістю (середня оцінка інфраструктури – 2,4 бала з 5), низьким рівнем офіційної зайнятості та слабкою інноваційною динамікою (лише 25% громад реалізували туристичні стартапи). Аналіз відкритих питань анкети дав змогу виокремити шість ключових акцентів респондентів: ключові ресурси з найбільшим потенціалом, недовикористані ресурси, очікування туристів, партнерства та інвестиції, стратегічні дії, грантові можливості. Проведено аналіз розвитку туризму в соціально-економічній системі гірських територій на прикладі Закарпатської області. Здійснено аналіз абсолютної та відносної зміни податкових надходжень від туристичного сектору в розрізі областей України за 2021–2023 рр. із визначенням середньої інтенсивності зміни, що засвідчило стійке зростання надходжень у Закарпатській та Івано-Франківській областях на тлі падіння у прифронтових регіонах. Проведено диференціацію внеску територіальних громад Закарпаття у формування туристичного збору за 2021–2024 рр., виявлено територіальні хаби-лідери (Полянська, Баранинська, Ужгородська територіальні громади) та обґрунтовано чинники їхнього лідерства – бальнеологічну спеціалізацію, ефект просторової синергії та мультифункціональність відповідно. У третьому розділі запропоновано концептуальну модель розвитку туризму в соціально-економічній системі України, що трансформує традиційну рекреаційну галузь у системний інструмент забезпечення економічної стійкості та відновлення людського капіталу. Аргументовано введення авторського поняття «гуманітарно-економічний коридор туризму» – територіально-просторової системи взаємопов'язаних регіонів (депресивних, транзитних і приймаючих), у межах якої туристична діяльність забезпечує перерозподіл фінансових, людських і соціальних ресурсів. Розроблено функціонально-системну характеристику коридору за сімома блоками – економічним, інституційним, гуманітарним, реабілітаційним, екологічним, культурно-антропологічним та безпековим, – кожен з яких супроводжується конкретним механізмом реалізації. Концепцію підтверджено емпірично: аналізом динаміки та структури туристичного збору в Україні за 2021–2025 рр. (зростання на 31,5% у 2025 р.) та оцінкою просторової концентрації туристичного збору, яка засвідчила формування Карпатського туристичного кластера (Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська області) як стійкого «приймаючого» сегмента гуманітарно-економічного коридору. Розроблено підхід до визначення стратегічних пріоритетів розвитку туризму на гірських територіях, що інтегрує три авторські управлінські інструменти. «Фільтр пріоритетності» – багатокритеріальна методика поетапного відбору напрямів розвитку (екотуризм, гастрономічний туризм, рекреаційна інфраструктура) за економічними, 4 екологічними та соціальними критеріями. Економічна модель «Квадрант стратегічної селекції» класифікує гірські громади за рівнем природного потенціалу та готовністю стейкхолдерів (чотири квадранти з диференційованими управлінськими стратегіями). Концепція «Преміального обмеження» трансформує природоохоронний статус території з обмеження на конкурентну перевагу через створення ексклюзивних високовартісних туристичних продуктів. Додатково запропоновано показник «інноваційної резистентності», що комплексно оцінює здатність території до адаптації, впровадження нових технологій та цифровізації. Розкрито організаційні засади формування та реалізації тактичних дій щодо розвитку туризму. Запропоновано модель «тактичного розвитку туризму гірських територій» на засадах концепції Tactical Ruralism (адаптованої версії тактичного урбанізму), яка трансформує підхід від капіталомістких довгострокових проєктів до системи гнучких інтервенцій швидкого реагування («quick wins»). Обґрунтовано доцільність інтеграції цифрових інструментів, зокрема QR-паспортів туристичних атракцій і маршрутів, для систематизації недооцінених ресурсів громад. Узагальнено структурні компоненти моделі (інфраструктурний дисбаланс, кадровий вакуум, «стратегічна стагнація», цифровий розрив) та запропоновано механізми їх подолання через мікроінфраструктурні рішення, гнучкий територіальний брендинг та міжмуніципальну кластерну співпрацю. Практичне значення одержаних результатів полягає у можливості використання розроблених теоретичних узагальнень, методичного інструментарію та науково-практичних рекомендацій органами місцевого самоврядування, туристичними адміністраціями та суб'єктами туристичного бізнесу гірських територій України для стратегічного планування, обґрунтування інвестиційної привабливості туристичних проєктів та формування адресної державної й регіональної політики.
Призначення покарання за сукупністю вироків у кримінальному праві України
(2026-07) Гаєвський, Олег Сергійович; Haievskyi, Oleg
Дисертація на здобуття ступеня доктора філософії за спеціальністю 081 «Право» (08 – «Право»). – Вищий навчальний заклад «Національна академія управління», Київ, 2026. Метою дисертації є комплексне дослідження теоретичних положень щодо призначення покарання за сукупністю вироків, виявлення проблем правового регулювання цього інституту та розроблення науково обґрунтованих пропозицій і практичних рекомендацій, спрямованих на вдосконалення кримінального законодавства України та практики його застосування. У роботі визначено основні проблеми правового регулювання призначення покарання за сукупністю вироків і встановлено, що ключовою проблемою сучасного кримінального права України є відсутність законодавчого визначення поняття сукупності вироків та чітких критеріїв її відмежування від сукупності кримінальних правопорушень, у розрізі застосування ч. 4 ст. 70, ст. 71 КК України. Вирішено проблему визначення порядку призначення покарання у випадках, коли після постановлення обвинувального вироку встановлюється, що особа вчинила кримінальні правопорушення як до його ухвалення, так і після нього. Обґрунтовано необхідність системного застосування положень статей 70 та 71 КК України. Запропоновано механізм визначення остаточного покарання при поєднанні сукупності кримінальних правопорушень і сукупності вироків, який передбачає окрему кваліфікацію кримінальних правопорушень, призначення покарання за кожний їх комплекс та послідовне застосування ч. 1, ч. 4 ст. 70 і ст. 71 КК України. Обґрунтовано імперативний характер приписів ч. 4 ст. 70 КК України та доведено, що їх застосування не залежить від порядку виконання попереднього вироку чи особливостей відбування покарання. За наявності передбачених законом підстав суд зобов'язаний визначати остаточне покарання за правилами цієї норми, оскільки кримінальний закон не встановлює винятків із її застосування. Під час дослідження загальних засад і правил призначення покарання за сукупністю вироків встановлено, що правильне застосування положень статей 70 і 71 КК України можливе лише за умови їх системного тлумачення у взаємозв'язку з нормами кримінального процесуального та кримінально-виконавчого законодавства. Обов'язковою передумовою застосування ст. 71 КК України є наявність невідбутої частини покарання за обвинувальним вироком, який набрав законної сили. Такий підхід забезпечує узгоджене застосування кримінально-правових норм відповідно до принципів законності, презумпції невинуватості, верховенства права та правової визначеності. Узагальнення практики Верховного Суду засвідчило формування послідовних підходів до застосування правил призначення покарання за сукупністю кримінальних правопорушень і сукупністю вироків. Водночас встановлено, що звільнення від відбування покарання з випробуванням не впливає на порядок визначення остаточного покарання та застосовується лише після його призначення, а визначення остаточного покарання є самостійним етапом реалізації кримінальної відповідальності, який потребує належного судового мотивування та врахування принципів справедливості, пропорційності й індивідуалізації. Виявлено прогалини кримінального законодавства щодо застосування умовно дострокового звільнення та заміни невідбутої частини покарання більш м'яким видом покарання до осіб, яким остаточне покарання призначено за сукупністю кримінальних правопорушень або сукупністю вироків, що зумовлює необхідність законодавчого врегулювання відповідних положень з метою забезпечення єдності судової практики, усунення неоднозначності правозастосування та послідовної реалізації принципів правової визначеності, справедливості й індивідуалізації кримінальної відповідальності. Досліджено перспективи вдосконалення інституту призначення покарання за сукупністю вироків у кримінальному праві України на основі комплексного аналізу національного законодавства, практики Верховного Суду, зарубіжного досвіду, статистичних даних та результатів анкетування суддів. Порівняльно-правовий аналіз законодавства держав романо-германської, англо американської та постсоціалістичної правових сімей засвідчив відсутність універсальної моделі правового регулювання цього інституту. Водночас встановлено, що найбільш деталізоване нормативне регулювання характерне для держав постсоціалістичної правової сім'ї, тоді як у країнах Західної Європи переважає законодавче закріплення загальних засад призначення покарання із ширшими межами суддівського розсуду. Обґрунтовано, що вдосконалення кримінального законодавства України має здійснюватися шляхом адаптації концептуальних підходів зарубіжних держав щодо нормативної визначеності підстав призначення остаточного покарання, законодавчого окреслення меж суддівської дискреції та критеріїв її реалізації. На підставі аналізу законодавства, практики Верховного Суду та емпіричного дослідження встановлено наявність системних недоліків правового регулювання, пов'язаних із невизначеністю моменту виникнення сукупності вироків, відсутністю законодавчо визначених критеріїв застосування ст. 71 КК України, неузгодженістю її положень із ч. 4 ст. 70 КК України та недостатньою регламентацією застосування суміжних кримінально-правових інститутів. Результати анкетування суддів підтвердили практичний характер цих проблем: більшість респондентів визнали законодавче регулювання недостатньо визначеним, відзначили труднощі при розмежуванні положень ч. 4 ст. 70 та ст. 71 КК України, підтримали законодавче визначення поняття «сукупність вироків» і необхідність удосконалення відповідних норм кримінального закону. Обґрунтовано необхідність законодавчого визначення юридичних ознак сукупності вироків, конкретизації критеріїв реалізації суддівського розсуду при визначенні остаточного покарання, нормативного врегулювання співвідношення статей 70 і 71 КК України, а також особливостей застосування умовно-дострокового звільнення та інших суміжних інститутів щодо остаточного покарання. Запропоновано комплексний підхід до вдосконалення правового регулювання цього інституту, реалізація якого сприятиме підвищенню рівня правової визначеності, уніфікації судової практики та більш ефективній реалізації принципів законності, справедливості, пропорційності, індивідуалізації покарання й невідворотності кримінальної відповідальності.
Принципи виконавчого провадженні в Україні
(ВНЗ "Національна академія управління", 2026-07-24) Шиман, Євген Олександрович; Shyman, Yevgen
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 081 – «Право» (08 – «Право»). – Вищий навчальний заклад «Національна академія управління», Київ, 2026. Метою дисертації є вирішення наукового завдання щодо розроблення доктринальних положень, спрямованих на вдосконалення правовідносин, пов’язаних зі здійсненням в Україні примусового виконання судових рішень та рішень інших органів на підставі комплексного аналізу принципів виконавчого провадження. У дисертації проаналізовано поняття і значення принципів виконавчого провадження, систему та класифікацію цих принципів. За наслідками дослідження сформульовано власне авторське визначення поняття принципів виконавчого провадження, згідно з яким такими принципами є нормативно визначені у законодавстві про виконавче провадження основні стабільні ідеї, положення, вимоги, що характеризують сутність та зміст виконавчого провадження як процесуального порядку примусового виконання судових рішень та рішень інших органів, складають певну систему та відображають закономірності розвитку виконавчого провадження. Зроблено висновок, що кількість принципів виконавчого провадження повинна бути мінімальною, а принципи як основні ідеї не повинні дублювати та суперечити один одному. Встановлено вимоги до формування системи принципів виконавчого провадження, згідно з якими можуть бути визнані принципами виконавчого провадження лише ідеї, які відповідають таким вимогам: 1) відображають сутність процесуальних правовідносин, що виникають у зв’язку з примусовим виконанням судових рішень та рішень інших органів та посадових осіб; 2) встановлюють основні зв’язки між нормами та інститутами виконавчого провадження; 3) мають безпосереднє чи опосередковане відношення до всіх інститутів виконавчого провадження, а не лише до їх частини; 4) принципи як ідеї про виконавче провадження не повинні суперечити одне одному. При дослідженні існуючих у науці класифікацій принципів виконавчого провадження запропоновано принципи виконавчого провадження також поділяти на: 1) принципи, які визначають діяльність державного та приватного виконавця як обов’язкових учасників виконавчого провадження; 2) принципи, які визначають діяльність інших (крім виконавця) учасників виконавчого провадження; 3) принципи, які загалом поширюються на всіх учасників виконавчого провадження. Робота містить аналіз загальних (принципів верховенства права та законності у виконавчому провадженні), міжгалузевих (принципів справедливості, неупередженості та об’єктивності у виконавчому провадженні, гласності та відкритості, диспозитивності, розумності строків виконавчого провадження) та галузевих (принципів обов’язковості виконання рішень, співмірності заходів примусового виконання рішень та обсягу вимог за рішеннями, забезпечення права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності державних виконавців, приватних виконавців, недоторканості мінімуму майна, необхідного для існування боржника та членів його сім’ї, використання цифрових технологій у виконавчому провадженні) принципів виконавчого провадження. Зроблено окремі висновки щодо поняття, особливостей прояву цих принципів та їх змісту. Зокрема, у роботі дістали подальшого розвитку положення про принцип гласності у виконавчому провадженні. Обґрунтовано, що гласність у діяльності органів та осіб примусового виконання рішень слід розглядати також як важливий елемент виконання превентивної функції держави, спрямованої на запобігання вчиненню суб’єктами правовідносин правопорушень. Гласність виконавчого провадження у разі його ефективності стимулює правомірну діяльність фізичних та юридичних осіб, оскільки свідчить про невідворотність юридичної відповідальності. Також було удосконалено поняття та зміст принципу диспозитивності у виконавчому провадженні. Визначено, що принципом диспозитивності у виконавчому провадженні є передбачена законодавством про виконавче провадження основна засада виконавчого провадження, згідно з якою сторони виконавчого провадження вільно, на власний розсуд, здійснюють процесуальні права, спрямовані на виникнення, розвиток або припинення виконавчого провадження в межах, дозволених законом і в установленому законодавством про виконавче провадження порядку. Змістом принципу диспозитивності є те, що: 1) виникнення, розвиток та припинення виконавчого провадження залежить від волі стягувача; він вправі самостійно обирати орган державної виконавчої служби чи приватного виконавця, до якого пред’являти виконавчий документ, самостійно обирати місце відкриття виконавчого провадження, у визначених законом випадках визначати можливі заходи примусового виконання рішення; вправі припинити виконавче провадження шляхом подання заяви про повернення йому виконавчого документа або ж відмовитися від примусового виконання рішення; 2) розвиток та припинення виконавчого провадження залежить від волі боржника; боржник впродовж усього часу примусового виконання рішення не позбавлений можливості виконати рішення добровільно частково або повністю; 3) сторони виконавчого провадження вправі упродовж процесу примусового виконання рішення укласти мирову угоду. Досліджено питання про співвідношення принципу обов’язковості судових рішень як принципу судочинства та принципу обов’язковості виконання рішень як принципу виконавчого провадження. Визначено, що обов’язковість судових рішень є більш загальною засадою судочинства, одним з елементів якої є і обов’язковість виконання рішень. Основою принципу обов’язковості виконання рішень як принципу виконавчого провадження є принцип обов’язковості судових рішень як більш загальна засада судочинства. При аналізі принципу співмірності заходів примусового виконання рішень та обсягу вимог за рішеннями застосовано широкий підхід до його розуміння. Обґрунтовано, що при формулюванні змісту та сутності цього принципу не достатньо акцентувати увагу лише на тих положеннях, які спрямовані на захист прав боржника. Принцип співмірності заходів примусового виконання рішень та обсягу вимог за рішеннями вимагає від виконавця також і застосування тих заходів примусового виконання рішень, які були б реальними та такими, які здатні призвести до фактичного виконання рішення, тобто ця засада повинна сприяти виконанню рішення. У роботі було обґрунтовано необхідність виокремлення самостійного принципу виконавчого провадження – принципу використання цифрових технологій у виконавчому провадженні, а також визначено його поняття. Під принципом використання цифрових технологій у виконавчому провадженні запропоновано розуміти основну засаду виконавчого провадження, згідно з якою учасники виконавчого провадження застосовують засоби комп’ютерної та іншої електронно-обчислювальної техніки, програмного забезпечення, інформаційно-комунікаційних мереж та інших цифрових засобів з метою збирання, фіксації, обробки, зберігання та поширення правової інформації у виконавчому провадженні, а також створення у виконавчому провадженні документів в електронній формі. За наслідками дослідження запропоновані окремі зміни та доповнення до законодавства України.
Правове регулювання екологічної стандартизації в Україні
(ВНЗ "Національна академія управління", 2026-07) Бєляков, Максим Сергійович; Belyakov, Maksym
Дисертація на здобуття ступеня доктора філософії за спеціальністю 081 «Право» (08 – «Право»). – Вищий навчальний заклад «Національна академія управління», Київ, 2026. Метою дослідження є розробка науково-теоретичних засад правового регулювання екологічної стандартизації, вирішення комплексу теоретичних і практичних проблем екологічно-правової доктрини, формулювання пропозицій щодо вдосконалення екологічного законодавства України в частині правового регулювання екологічної стандартизації. У дисертації встановлено, що поняття екологічного стандарту є похідним від родового поняття «стандарт». У зв’язку з відсутністю визначення поняття екологічного стандарту на рівні закону проаналізовано раніше діюче законодавство, яке врегульовувало це питання та було основою формування відповідної правової думки. Досліджено також співвідношення понять «стандарти в галузі охорони навколишнього природного середовища» та «стандарти екологічної безпеки». Зроблено висновок, що екологічні стандарти є родовою категорією, що включає в себе три основні підсистеми (види): 1) стандарти в галузі забезпечення екологічної безпеки; 2) стандарти в галузі охорони навколишнього природного середовища; 3) стандарти в галузі використання природних ресурсів. Екологічний стандарт може включати в себе одночасно ознаки як кожної такої підсистеми окремо, так і всіх їх одночасно. Досліджено ознаки екологічних стандартів, якими визначено такі: 1) є нормативним документом; 2) заснований на консенсусі; 3) приймається лише визнаним органом; 4) зазвичай не є нормативно-правовим актом та є обов’язковим лише у окремих випадках. Досліджено також окремі класифікації екологічних стандартів. За наслідками дослідження сформульовано власне авторське поняття екологічного стандарту. Екологічним стандартом є необов’язковий для виконання нормативний документ, який містить інформацію стосовно режиму використання й охорони природних ресурсів, вимог щодо запобігання забрудненню навколишнього природного середовища, методів контролю за станом навколишнього природного середовища, інших питань, пов'язаних з охороною навколишнього природного середовища та використанням і відтворенням природних ресурсів чи екологічної безпеки, є таким, що розроблений на основі консенсусу та затверджений уповноваженим органом, і встановлює призначені для загального і багаторазового використання інструкції, правила або характеристики, який, однак, стає обов’язковим для виконання у разі встановлення його обов’язковості нормативно-правовими актами, зокрема, коли посилання на нього містяться у відповідних технічних регламентах. За результатами проведеного аналізу встановлено, що поняття екологічної стандартизації є видовим поняттям стандартизації. Досліджено підходи до розуміння поняття стандартизації та екологічної стандартизації у науці та законодавстві. Зроблено висновок, що розуміння стандартизації як діяльності є найбільш прийнятним для її вивчення у юридичному значенні. Досліджено мету, функції та об’єкти екологічної стандартизації. Кінцевою метою екологічної стандартизації визначено охорону навколишнього природного середовища, раціональне використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки. Спеціальними функціями цієї стандартизації є природоохоронна, антропозахисна, функція відновлення (реконструкції) знищених чи пошкоджених об’єктів природи, керованого розвитку природи. Об’єкти екологічної стандартизації розглянуто широко та включено до них природні ресурси, природні і природно-антропогенні комплекси, ландшафти, сукупність умов, безпечних для життя і здоров’я людей, навколишнє природне середовище, екосистеми та життя і здоров’я громадян тощо. З огляду на нормативне розуміння екологічної стандартизації як діяльності запропоновано екологічну стандартизацію розглядати як різновид юридичного процесу. Зроблено висновок, що екологічна стандартизація є сукупністю еколого-правових правовідносин, які послідовно виникають та регулюються процесуальними нормами, які містяться в екологічному матеріальному праві. За наслідками дослідження сформовано визначення поняття екологічної стандартизації. Екологічною стандартизацією у правовому її значенні є сукупність еколого-правових правовідносин, які регулюються нормами екологічного процесуального права, послідовно виникають між визначеними законодавством суб’єктами (центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері стандартизації та реалізує її, національним органом стандартизації, технічними комітетами стандартизації, підприємствами, установами та організаціями) у зв’язку з їх діяльністю щодо установлення нормативних положень і спрямовані на досягнення оптимального ступеня впорядкованості об’єктів екологічного права. Запропоновано визначати таку ієрархію доказовості щодо небезпечності нехарчової продукції в частині стандартів, яка має виглядати наступним чином: 1) регіональні стандарти щодо забезпечення безпечності продукції відповідно до міжнародних договорів України; 2) національні стандарти інших держав щодо забезпечення безпечності продукції, гармонізовані з відповідними європейськими та міжнародними стандартами відповідно до міжнародних договорів; 3) стандарти України щодо забезпечення безпечності продукції (крім національних, що гармонізовані з відповідними європейськими). Визначено, що суб’єктами, які загалом складають організаційно-правовий механізм екологічної стандартизації в Україні, є: 1) центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері стандартизації; 2) центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері стандартизації; 3) національний орган стандартизації; 4) технічні комітети стандартизації; 5) підприємства та організації, що здійснюють стандартизацію. Досліджено правове становище цих суб’єктів в організаційно-правовому механізмі екологічної стандартизації в Україні. При дослідженні організаційно-правового механізму екологічної стандартизації в Україні звернуто увагу на необхідність вирішення проблеми співвідношення повноважень між національним органом стандартизації та технічними комітетами у зв’язку з існуванням корупційних ризиків та незацікавленості національного органу стандартизації у розвитку технічних комітетів внаслідок «конфлікту повноважень». Запропоновано передати окремі повноваження національного органу стандартизації керівній раді цього органу або ж Міністерству економіки, довкілля та сільського господарства України. Обґрунтована також доцільність надати зазначеному міністерству повноваження щодо здійснення державного нагляду (контролю) за діяльністю національного органу стандартизації. Досліджено систему екологічних стандартів в Україні як правового результату екологічної стандартизації, за наслідками якого запропоновано розробити комплексний національний стандарт «Система охорони та захисту лісових ресурсів в Україні». Він повинен обов’язково містити: 1) оновлену екологічну та лісову термінологію; 2) основні засади системи управління в лісовій сфері; 3) основні механізми раціонального та екологічно обґрунтованого ведення лісового господарства; 4) алгоритм визначення шкоди, завданої лісовому фонду з використанням спеціальних формул та коефіцієнтів, що максимально враховують якісні та кількісні показники лісових ресурсів; 5) передові способи боротьби зі спробами неправомірної експлуатації лісу. Проаналізовано особливості правової природи юридичної відповідальності у сфері екологічної стандартизації. Визначено, що у науці поширеним є виокремлення екологічно-правової відповідальності, що, однак, не створює нової форми юридичної відповідальності. Досліджено особливості адміністративної, кримінальної, дисциплінарної та цивільної відповідальності за правопорушення у сфері екологічної стандартизації в Україні. Запропоновано забезпечувати належну якість робіт із екологічної стандартизації встановленням спеціального складу адміністративного правопорушення «Порушення порядку здійснення робіт із національної стандартизації». Сформульовано сукупність комплексних напрямів удосконалення екологічної стандартизації в Україні, якими визначено: а) удосконалення екологічної стандартизації з урахуванням міжнародного досвіду окремих країн; б) удосконалення екологічної стандартизації, спрямованої на приведення законодавства України до стандартів ЄС; в) удосконалення екологічної стандартизації з урахуванням вітчизняного досвіду. За наслідками дослідження сформульовані пропозиції по вдосконаленню чинного законодавства України. Дисертація має практичне значення. Сформульовані в роботі висновки, пропозиції та рекомендації можуть бути використані у науково-дослідницькій роботі (для подальших наукових досліджень щодо правових засад екологічної стандартизації в Україні), у нормотворчій діяльності (для вдосконалення чинного законодавства України в частині правового регулювання екологічної стандартизації та підготовки проектів нормативних актів, що врегульовують екологічну стандартизацію), у правозастосуванні (під час застосування норм права, які регулюють екологічну стандартизацію в Україні) та в освітньому процесі (при викладанні освітніх компонентів: «Екологічне право та сталий розвиток», «Екологічна безпека Сталого розвитку»).
Прокурорське самоврядування в Україні
(ВНЗ "Національна академія управління", 2026-07) Михайлюк, Сергій Сергійович; Mykhailiuk, Serhii
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 081 «Право» (08 – «Право»). – Вищий навчальний заклад «Національна академія управління», Київ, 2026. Метою дисертаційної роботи є комплексний науковий аналіз проблематики прокурорського самоврядування в Україні, запропонуванні шляхів вирішення відповідних проблем, які виникають у практиці прокурорського самоврядування, наданні пропозицій щодо вдосконалення чинного законодавства про прокурорське самоврядування. У розділі 1 дисертації проаналізовано поняття та ознаки прокурорського самоврядування, його правові джерела та принципи, досліджено загальні положення про функціональні та організаційні основи прокурорського самоврядування. Комплексно визначено ознаки прокурорського самоврядування, які полягають в тому, що прокурорське самоврядування: 1) є різновидом самоуправління, при якому суб’єкт такого управління і його об’єкт збігаються; 2) є різновидом професійного самоврядування, здійснюється в системі прокуратури України як єдиної системи органів, яка в порядку, передбаченому Конституцією та законами України виконує функції прокуратури; 3) здійснюється прокурорським корпусом, який складають усі особи (прокурори), професійними обов’язками яких є здійснення визначених ст.131-1 Конституції України функцій прокуратури; 4) полягає в самостійному вирішенні прокурорами питань внутрішньої діяльності прокуратури; 5) полягає в колективному вирішенні прокурорами питань внутрішньої діяльності прокуратури; 6) здійснюється прокурорським корпусом як безпосередньо, так і опосередковано; 7) здійснюється з визначеною законодавством метою. У роботі сформульовано авторське комплексне визначення прокурорського самоврядування, під яким запропоновано розуміти різновид професійного самоврядування, яке здійснюється в системі прокуратури України прокурорським корпусом та полягає в самостійному та колективному вирішенні прокурорами як безпосередньо, так і опосередковано через органи прокурорського самоврядування визначених законодавством України питань внутрішньої, в окремих випадках і зовнішньої діяльності прокуратури. Досліджено систему принципів прокурорського самоврядування. Визначено, що таку систему складають такі принципи як: 1) спрямованості прокурорського самоврядування на забезпечення незалежності прокурорів; 2) виборності; 3) колегіальності; 4) прозорості; 5) заборони втручання органів прокурорського самоврядування у здійснення прокурорами своїх повноважень. Досліджено особливості кожного з цих принципів та особливості його правового закріплення. При дослідженні принципу прозорості прокурорського самоврядування встановлено, що така прозорість може бути внутрішньою та зовнішньою. Внутрішня прозорість у діяльності прокурорського самоврядування передбачає відкритість для усіх прокурорів інформації з тих питань, які відносяться до компетенції органів прокурорського самоврядування, можливість їх знайомитися з документами, отримувати копії цих документів тощо. Зовнішня прозорість означає, що інформація про прокурорське самоврядування є відкритою для широкої громадськості, може висвітлюватися у пресі та на телебаченні, обговорюватися у мережі Інтернет тощо. За наслідками дослідження сформульовано положення про функціональні та організаційні основи прокурорського самоврядування. Встановлено, що функціональні основи прокурорського самоврядування об’єднують його мету та завдання. Вони нормативно визначені як такі, які пов’язані виключно з організацією прокурорської діяльності, а тому жодними повноваженнями у вирішенні тих питань, які належать до визначених Конституцією України функцій прокуратури, прокурорське самоврядування не наділяється та не має. Організаційні основи прокурорського самоврядування складають ті основні положення прокурорського самоврядування, які визначають систему органів прокурорського самоврядування, їх склад, порядок формування, розподіл повноважень між ними, матеріальне, фінансове та кадрове забезпечення тощо. Організаційні основи прокурорського самоврядування на відміну від функціональних основ визначають те, як організованою є ті мета та завдання, що є притаманними прокурорському самоврядуванні. У розділі 2 дисертації проаналізовано функціональні основи прокурорського самоврядування в Україні, а саме мета та завдання прокурорського самоврядування, визначено напрями вдосконалення функціональних основ прокурорського самоврядування в Україні. Встановлено, що зміцнення незалежності прокурорів, захист від втручання в їх діяльність є однією з найбільш фундаментальних цілей прокурорського самоврядування та такою, яка визначає необхідність його функціонування загалом. Зроблено висновок, що основні загрози незалежності прокурорів при здійсненні ними своїх повноважень йдуть не зовні, а з середини прокуратури – тобто від самих прокурорів, які займають вищі адміністративні посади. У зв’язку з цим, в аспекті призначення прокурорського самоврядування надзвичайно важливим є забезпечення саме внутрішньої незалежності прокурорів від свого керівника. На реалізацію цієї мети запропоновано шляхом закріплення у Законі України «Про прокуратуру» надати повноваження Раді прокурорів України зупиняти дію окремих правових актів Генерального прокурора чи інших прокурорів, які перебувають на адміністративних посадах, з питань внутрішньої діяльності прокуратури, які порушують незалежність прокурора. Запропоновано також надати Раді прокурорів України право відмовляти в припиненні розгляду повідомлення про загрозу незалежності прокурора, яке відкликається прокурором, що його подав, якщо така загроза полягала у тиску на прокурора з боку його керівника чи іншого прокурора, який перебуває на більш вищій адміністративній посаді. Рада прокурорів України повинна завжди перевіряти причини, чому прокурор просить припинити розглядати його повідомлення про загрозу незалежності, а також встановлювати, чи не було таке прохання вчинено внаслідок неправомірних дій по відношенню до нього і лише тоді приймати відповідне рішення. Рада прокурорів України повинна також з’ясовувати, чи не варто продовжити розглядати такого повідомлення навіть за відсутності бажання прокурора, що його подав, якщо воно є важливим для встановлення певних обставин, або свідчить про існування тих чи інших системних проблем у забезпеченні незалежності прокурорів. У роботі проведено класифікацію завдань прокурорського самоврядування. Визначено, що завдання прокурорського самоврядування можна поділити за способом нормативного закріплення на завдання, які є прямо закріпленні у Законі України «Про прокуратуру», та завдання, які закріплені опосередковано. До першої групи слід віднести ті завдання, які безпосередньо визначені як такі завдання у статті 65 Закону України «Про прокуратуру». До другої групи завдань слід віднести усі інші завдання, наявність яких може вбачатися з аналізу усіх інших положень Закону. Сформульовано також положення про внутрішній контроль прокурорського самоврядування за управлінням в органах прокуратури. Запропоновано як одну з цілей прокурорського самоврядування розглядати здійснення органами прокурорського самоврядування внутрішнього контролю за управлінням в органах прокуратури. Цей контроль повинен здійснюватися шляхом отримання органами прокурорського самоврядування необхідної інформації, пов’язаної зі здійсненням управління у прокуратурі, здійснення перевірки діяльності прокурорів, які перебувають на адміністративних посадах, з виконання покладених на них завдань, заслуховування на своїх засіданнях таких прокурорів, а в деяких випадках навіть скасовувати незаконні, або ж такі, які посягають на незалежність прокурора, накази. Констатовано, що на сьогодні потенційно може виникнути проблема дублювання повноважень прокурорів, які перебувають на адміністративних посадах, та прокурорського самоврядування щодо вирішення питань внутрішньої діяльності прокуратури, через що можуть виникати конфлікти. Виникнення таких конфліктів у практиці можливе там, де Закон України «Про прокуратуру» не досить чітко визначає порядок вирішення цих питань. Відсутність конфліктів між прокурорським самоврядуванням та Генеральним прокурором чи іншими прокурорами, які перебувають на адміністративних посадах, в частині вирішення питань внутрішньої діяльності прокуратури у практиці на сьогодні свідчить лише про слабкість інституту прокурорського самоврядування в Україні загалом. У розділі 3 дисертації досліджено організаційні основи прокурорського самоврядування в Україні, о саме організаційні форми прокурорського самоврядування, питання фінансового забезпечення прокурорського самоврядування, а також напрями вдосконалення організаційних основ прокурорського самоврядування в Україні. При дослідженні питань всеукраїнської конференції прокурорів як організаційної форми прокурорського самоврядування звернуто увагу на важливість того, щоб пропорційно кількість делегатів на всеукраїнську конференцію прокурорів відповідала кількості прокурорів, яку вони репрезентують. За таких умов найбільше буде знаходити свій прояв демократія у прокурорському самоврядуванні. Констатовано, що у практиці спостерігаються порушення цієї фундаментальної засади демократії, а це призводить до порушень прав прокурорів. Запропоновано вимоги до членів Ради прокурорів України визначати на рівні Закону України «Про прокуратуру». Закон повинен передбачати, що кандидат у члени Ради прокурорів України повинен мати належний стаж прокурорської діяльності (не менше 10 років), бути компетентним, доброчесним, незалежним та неупередженим. Перевірку осіб, які мають намір стати членами Ради прокурорів України, на предмет відповідності вимогам, які висуваються, можна покласти на спеціальну Етичну комісію, яку можна було б сформувати як дорадчий орган при всеукраїнській конференції прокурорів. У роботі встановлено, що фінансування прокурорського самоврядування на сьогодні повністю підпорядковане Офісу Генерального прокурора, оскільки здійснюється в межах коштів, виділених державним бюджетом на фінансування Офісу Генерального прокурора. Це є неправильним. Для того, щоб забезпечити незалежність та самоврядність органів прокурорського самоврядування прокурорське самоврядування повинне мати власний бюджет, який би формувався ними самостійно з певними гарантіями його матеріального забезпечення. Запропоновано запровадити такий централізований порядок фінансування органів прокурорського самоврядування з Державного бюджету України та в тих його обсягах, які б забезпечували належні економічні умови для здійснення ними своїх повноважень. Визначено що напрями вдосконалення організаційних основ прокурорського самоврядування в Україні полягають у розширенні переліку органів прокурорського самоврядування, а також у забезпеченні способів здійснення функціональних основ прокурорського самоврядування (регламентації різного роду процедур участі прокурорського самоврядування у вирішенні питань кадрового, організаційного, матеріально-технічного забезпечення прокуратури, закріпленні процедури захисту органами прокурорського самоврядування прокурорів у індивідуальному порядку тощо). За наслідками дослідження запропоновані окремі зміни та доповнення до законодавства України про прокуратуру.