Призначення покарання за сукупністю вироків у кримінальному праві України

Abstract

Дисертація на здобуття ступеня доктора філософії за спеціальністю 081 «Право» (08 – «Право»). – Вищий навчальний заклад «Національна академія управління», Київ, 2026. Метою дисертації є комплексне дослідження теоретичних положень щодо призначення покарання за сукупністю вироків, виявлення проблем правового регулювання цього інституту та розроблення науково обґрунтованих пропозицій і практичних рекомендацій, спрямованих на вдосконалення кримінального законодавства України та практики його застосування. У роботі визначено основні проблеми правового регулювання призначення покарання за сукупністю вироків і встановлено, що ключовою проблемою сучасного кримінального права України є відсутність законодавчого визначення поняття сукупності вироків та чітких критеріїв її відмежування від сукупності кримінальних правопорушень, у розрізі застосування ч. 4 ст. 70, ст. 71 КК України. Вирішено проблему визначення порядку призначення покарання у випадках, коли після постановлення обвинувального вироку встановлюється, що особа вчинила кримінальні правопорушення як до його ухвалення, так і після нього. Обґрунтовано необхідність системного застосування положень статей 70 та 71 КК України. Запропоновано механізм визначення остаточного покарання при поєднанні сукупності кримінальних правопорушень і сукупності вироків, який передбачає окрему кваліфікацію кримінальних правопорушень, призначення покарання за кожний їх комплекс та послідовне застосування ч. 1, ч. 4 ст. 70 і ст. 71 КК України. Обґрунтовано імперативний характер приписів ч. 4 ст. 70 КК України та доведено, що їх застосування не залежить від порядку виконання попереднього вироку чи особливостей відбування покарання. За наявності передбачених законом підстав суд зобов'язаний визначати остаточне покарання за правилами цієї норми, оскільки кримінальний закон не встановлює винятків із її застосування. Під час дослідження загальних засад і правил призначення покарання за сукупністю вироків встановлено, що правильне застосування положень статей 70 і 71 КК України можливе лише за умови їх системного тлумачення у взаємозв'язку з нормами кримінального процесуального та кримінально-виконавчого законодавства. Обов'язковою передумовою застосування ст. 71 КК України є наявність невідбутої частини покарання за обвинувальним вироком, який набрав законної сили. Такий підхід забезпечує узгоджене застосування кримінально-правових норм відповідно до принципів законності, презумпції невинуватості, верховенства права та правової визначеності. Узагальнення практики Верховного Суду засвідчило формування послідовних підходів до застосування правил призначення покарання за сукупністю кримінальних правопорушень і сукупністю вироків. Водночас встановлено, що звільнення від відбування покарання з випробуванням не впливає на порядок визначення остаточного покарання та застосовується лише після його призначення, а визначення остаточного покарання є самостійним етапом реалізації кримінальної відповідальності, який потребує належного судового мотивування та врахування принципів справедливості, пропорційності й індивідуалізації. Виявлено прогалини кримінального законодавства щодо застосування умовно дострокового звільнення та заміни невідбутої частини покарання більш м'яким видом покарання до осіб, яким остаточне покарання призначено за сукупністю кримінальних правопорушень або сукупністю вироків, що зумовлює необхідність законодавчого врегулювання відповідних положень з метою забезпечення єдності судової практики, усунення неоднозначності правозастосування та послідовної реалізації принципів правової визначеності, справедливості й індивідуалізації кримінальної відповідальності. Досліджено перспективи вдосконалення інституту призначення покарання за сукупністю вироків у кримінальному праві України на основі комплексного аналізу національного законодавства, практики Верховного Суду, зарубіжного досвіду, статистичних даних та результатів анкетування суддів. Порівняльно-правовий аналіз законодавства держав романо-германської, англо американської та постсоціалістичної правових сімей засвідчив відсутність універсальної моделі правового регулювання цього інституту. Водночас встановлено, що найбільш деталізоване нормативне регулювання характерне для держав постсоціалістичної правової сім'ї, тоді як у країнах Західної Європи переважає законодавче закріплення загальних засад призначення покарання із ширшими межами суддівського розсуду. Обґрунтовано, що вдосконалення кримінального законодавства України має здійснюватися шляхом адаптації концептуальних підходів зарубіжних держав щодо нормативної визначеності підстав призначення остаточного покарання, законодавчого окреслення меж суддівської дискреції та критеріїв її реалізації. На підставі аналізу законодавства, практики Верховного Суду та емпіричного дослідження встановлено наявність системних недоліків правового регулювання, пов'язаних із невизначеністю моменту виникнення сукупності вироків, відсутністю законодавчо визначених критеріїв застосування ст. 71 КК України, неузгодженістю її положень із ч. 4 ст. 70 КК України та недостатньою регламентацією застосування суміжних кримінально-правових інститутів. Результати анкетування суддів підтвердили практичний характер цих проблем: більшість респондентів визнали законодавче регулювання недостатньо визначеним, відзначили труднощі при розмежуванні положень ч. 4 ст. 70 та ст. 71 КК України, підтримали законодавче визначення поняття «сукупність вироків» і необхідність удосконалення відповідних норм кримінального закону. Обґрунтовано необхідність законодавчого визначення юридичних ознак сукупності вироків, конкретизації критеріїв реалізації суддівського розсуду при визначенні остаточного покарання, нормативного врегулювання співвідношення статей 70 і 71 КК України, а також особливостей застосування умовно-дострокового звільнення та інших суміжних інститутів щодо остаточного покарання. Запропоновано комплексний підхід до вдосконалення правового регулювання цього інституту, реалізація якого сприятиме підвищенню рівня правової визначеності, уніфікації судової практики та більш ефективній реалізації принципів законності, справедливості, пропорційності, індивідуалізації покарання й невідворотності кримінальної відповідальності.