Кримінальна відповідальність за правопорушення, вчинені виконавцями (державними або приватними) чи стосовно них

Abstract

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 081 – «Право» (08 – Право). Вищий навчальний заклад «Національна академія управління», Київ, 2026. У розділі 1 розглядаються загальнотеоретичні аспекти дослідження проблеми кримінальної відповідальності за правопорушення, вчинені виконавцями (державними та приватними) чи стосовно них. Діяльність виконавців як державних, так і приватних, щодо примусового виконання рішень, має адміністративно-правову природу з огляду на те, що відповідний державний примус застосовують передусім державні виконавці, які безпосередньо реалізують відповідну функцію держави, а також приватні виконавці, які виконують делеговані повноваження держави щодо примусового виконання рішень; повноваження як державних, так і приватних виконавців є владними, оскільки спрямовані на задоволення публічного інтересу та здійснення впливу на поведінку сторін правового конфлікту, які добровільно не виконують рішень, ухвалених компетентними органами у порядку, передбаченому законом. Адміністративно-правовий характер діяльності державних та приватних виконавців щодо примусового виконання рішень обумовлює їх спеціальні ознаки як суб’єктів кримінальних правопорушень, а саме службових осіб (представників влади), а не осіб, які здійснюють професійну діяльність з надання публічних послуг. Вказані правопорушення становлять самостійну групу, що посягають на порядок здійснення виконавчого провадження як завершальної стадії судового провадження і примусового виконання рішень. Видами таких кримінальних правопорушень є: правопорушення, вчинені виконавцями (державними та приватними), якщо виконавці виступають суб’єктами кримінальних правопорушень (статті 358, 365-2, 368-4 КК України); правопорушення, що вчиняються стосовно виконавців (державних та приватних), якщо виконавці є об’єктом кримінально-правового впливу (частини 2, 3 ст. 342, ст. 343, ст. 347 КК України); правопорушення, які вчиняються у сфері примусового виконання рішень (статті 164, 165, 384, 385 КК України). Розділ 2 присвячено кримінально-правовій характеристиці правопорушень, вчинених виконавцями (державними та приватними). Зроблено такі основні висновки з аналізу судової практики щодо державних виконавців: суди у переважній більшості вироків не встановлювали, до якого виду службових осіб належали державні виконавці – до представників влади, осіб, які виконують організаційно-розпорядчі або адміністративно-господарські функції; державні виконавці визнавалися службовими особами, а керівники структурних підрозділів та органів виконавчої служби – службовими особами, які займають відповідальне становище; значна кількість вироків щодо функціонерів державних виконавців (начальників, заступників начальників відділів державної виконавчої служби тощо) – виправдувальні, вони досить часто оскаржуються до судів апеляційної та/або касаційної інстанції; переважна кількість вироків щодо державних виконавців, старших чи головних виконавців – обвинувальні, якими затверджуються угоди про визнання винуватості та які досить рідко оскаржуються в апеляційному та/або касаційному порядках. Незалежно від посади, яку обіймають в органі виконавчої служби, виконавці є службовими особами, як виконують постійно, тимчасово або за спеціальним повноваженням функцію представника влади та адміністративно-господарську функцію, а у разі зайняття керівної посади – ще й організаційно-розпорядчу функцію. Приватний виконавець одночасно є представником влади та виконує адміністративно-господарські функції, що дає підстави відносити його до службових осіб. Кримінально-правове значення має правовий статус виконавців, який визначається наявністю в нього повноважень вчиняти відповідні дії у межах виконавчого провадження з примусового виконання рішень у відповідних темпоральних межах (відкриття виконавчого провадження та винесення про це постанови; закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених законодавством України). Усі документи виконавця, які ухвалюються ним у виконавчому провадженні, відповідають ознакам офіційного документа. Відповідні документи виконавця складаються, видаються чи посвідчуються виконавцем як особою, уповноваженою на примусове виконання судових рішень. Складання завідомо неправдивих документів не може вчинятися шляхом бездіяльності, а видача завідомо неправдивого документа не може ототожнюватися з його використанням. Запропоновано виокремлювати такі ознаки зловживання повноваженнями (ст. 365-2 КК України): використання особою, яка надає публічні послуги, наданих повноважень чи пов’язаних з ними можливостей; вчинення відповідних дій всупереч інтересам професійної діяльності, яку особа здійснює; охоплює як використання особами, які здійснюють професійну діяльність з надання публічних послуг, своїх повноважень чи пов’язаних з ними можливостей всупереч інтересам служби, так і вчинення ними дій, які явно виходять за межі наданих повноважень; мета одержання неправомірної вигоди для себе чи інших осіб. Винагорода виконавця у виконавчому провадженні, зокрема, премія, отримана відповідно до законодавства України, не може вважатися неправомірною вигодою (предметом підкупу та метою зловживання виконавцем своїми повноваженнями), оскільки виконавець автоматично отримує винагороду за рахунок стягнутого виконавчого збору, на чітко визначеній законодавчій підставі, а будь-яке особисте втручання виконавцем не здійснюються. У разі притягнення до кримінальної відповідальності за підкуп керівників / заступників керівників відділів державної виконавчої служби, які наділяються організаційно-розпорядчими обов’язками, необхідно встановити, що такі функціонери набули повноважень здійснювати виконавчі дії у виконавчому провадженні. Якщо керівник / заступник керівника органу державної виконавчої служби був уповноважений вчиняти частину дій, які фіналізують конкретну виконавчу дію державного виконавця та/або керівник (заступник керівника) державної виконавчої служби міг впливати на державного виконавця у кримінальному провадженні в аспекті вчинення цим відповідних протиправних дій, то у разі отримання ним неправомірної вигоди за це, він підлягатиме кримінальній відповідальності за підкуп (ст. 368 КК України). Установлення кримінальної відповідальності за колабораційну діяльність осіб, які здійснюють незалежну професійну діяльність / професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг, є передчасною та не має належного обґрунтування ініціаторами такої законодавчої пропозиції. Більше того, криміналізація колабораційної діяльності приватних виконавців є надмірною, оскільки з урахуванням регулювання діяльності судових приставів російським законодавством, яке впроваджується на тимчасово окупованих територіях України, діяльність приватних виконавців на цих територіях неможлива. Розділ 3 присвячено кримінально-правовій характеристиці правопорушень стосовно виконавців або вчинених у сфері примусового виконання рішень. Опір виконавцю характеризується такими ознаками: активна поведінка; протиправна поведінка; фізичний вплив на потерпілого або використання винним фізичної сили для створення умов, що перешкоджають діяльності виконавця, ускладнюють чи роблять неможливим для нього виконання своїх обов’язків; дії протидіють виконанню виконавцем покладених на нього обов’язків; дії вчиняються під час виконання обов’язків щодо примусового виконання рішень. Втручання в діяльність виконавця потребує встановлення в кожному конкретному випадку наявності переконливої підозри, що відбувся вплив на виконавця в процесі примусового виконання ним рішення з метою перешкодити виконанню ним службових обов'язків або добитися прийняття незаконного рішення. Мета впливу на виконавця у виконавчому провадженні є визначальною для констатації ознак самого втручання як суспільно небезпечного діяння, обумовлює його встановлення в кожному конкретному випадку впливу на виконавця. Диференціація кримінальної відповідальності за протиправний вплив на працівника правоохоронного органу (статті 343, 345, 348, 349 КК України) та відсутність такої диференціації кримінальної відповідальності стосовно виконавця обумовлює висновок, що стосовно виконавця втручання в його діяльність може бути вчинено в будь-який спосіб, передбачений статтями 345, 348, 349 КК України, за винятком умисного знищення або пошкодження майна, та потребує кваліфікації за ст. 343 КК України. У сфері здійснення примусового виконання рішень можуть вчинятися окремі злочини проти правосуддя, передбачені статтями 384 та 385 КК України, в яких виконавець є не суб’єктом, а предметом відповідного порядку суспільних відносин, оскільки відповідні кримінальні правопорушення, які можуть вчинятися різними учасниками виконавчого провадження, адресуються виконавцеві. Констатовано, що законодавець у ст. 384 КК України передбачено кримінальну відповідальність за такі суспільно небезпечні діяння, які фактично не можуть вчинятися під час примусового виконання рішень. Йдеться про завідомо неправдивий висновок спеціаліста, подання завідомо недостовірних або підроблених доказів у виконавчому провадженні. Наведено додаткові аргументи про доцільність встановлення кримінальної відповідальності за завідомо неправдиву рецензію на звіт оцінювача, яка є єдиним законодавчо встановленим способом спростування результатів оцінки під час виконавчого провадження, швидким та ефективним способом захистити інтереси боржника в цьому провадженні. З огляду на правову природу обов’язку батьків утримувати своїх дітей, а також з урахуванням поняття «злісне ухилення від сплати аліментів», недоліки у роботі виконавців (державних або приватних), допущених у виконавчому провадженні з аліментних зобов’язань не може виправдовувати злісне невиконання особою обов’язку зі сплати встановлених рішенням суду коштів на утримання дітей та не виключає кримінальну відповідальність за ст. 164 КК України. Такими недоліками в діяльності виконавця можуть визнаватися, зокрема, тривале неналежне виконання обов’язків з контролю за сплатою аліментів, незадовільна робота виконавця, його бездіяльність щодо виконання судового наказу про стягнення аліментів, неправомірні дії виконавця, який у встановлений законом строк не повідомив боржника про наявність відкритого виконавчого провадження з примусового виконання судового наказу. Вказане стосується й складу кримінального правопорушення, передбаченого ст. 165 КК України.